90-річниця геноциду української нації

Цього року ми маємо 90-річницю геноциду української нації та вшановуємо пам’ять жертв Голодомору. У новій книжці Джудіт Герман, відомої вченої з психології травми, зазначається, що соціальне визнання та розуміння соціальної справедливості є необхідним етапом на шляху до зцілення. Тому, коли мене запитують, чи потрібно згадувати про Голодомор, я завжди підкреслюю, що це наш спосіб оздоровлення від колективних травм, а також захист нашого майбутнього від подібних злочинів.

Через те, що Голодомор довго приховувався радянською владою та багато архівів знищено, існують різні цифри щодо кількості жертв голоду. Але масштаб цього злочину шокує. За різними оцінками це від 4,5 до 10 мільйонів українців. Всі форми геноциду жорстокі, але смерть від голоду – одна з найжорстокіших форм знищення нації. Тому ці події залишили глибокі рани в колективній пам’яті нашого народу. За результатами власних досліджень ми можемо говорити про трансгенераційну геноцидну травму Голодомору, яка має різні прояви прямих  нащадків вже чотирьох поколінь жертв Голодомору. Найбільше даних ми маємо стосовно другого покоління, але можемо зробити вже певні висновки щодо впливу геноцидної травми на третє й четверте покоління. Передусім це соціальний вплив: свідки та нащадки Голодомору на глибинному рівні переживають почуття втрати, страху та недовіри, що впливає на міжособистісні стосунки та динаміку нашої громади. Звісно, це психологічні наслідки: найбільш поширеними є тривога, депресія, посттравматичний стресовий розлад та моральна травма. Спостерігаємо зміни у сімейній динаміці: втрата членів сім’ї та боротьба за виживання під час голоду мали довготривалий вплив на сімейні стосунки, наклали відбиток на прив’язаність і стосунки між матерями й дочками. Фізіологічні наслідки, які виявляються у порушених стосунках з їжею, що впливає на низку хронічних захворювань, зокрема діабет типу 2, шлунково-кишкові захворювання, розлади харчової поведінки. Люди, які пережили Голодомор, виробили механізми подолання травми. Це особливі сімейні традиції й ритуали.

Важливо також відмітити, що попередня геноцидна травма найбільше проявляється в ситуаціях ризику та тривалого травматичного стресу, якими є події в Україні сьогодні. Саме тому для дослідників легше визначити прояви цієї травми у такі буремні періоди. Що важливо, ми спостерігаємо дивовижну спільну, громадську резилієнтність в українців у цій спільній травматичній діяльності війни. Це важливо, адже резилієнтність слугує ресурсним фактором і захищає від розвитку посттравматичних ефектів. Ми пов’язуємо цю спільну резилієнтність із одним із психологічних наслідків проживання й пропрацювання геноцидної травми українців. Це цікавий феномен, бо з одного боку, фіксуємо недовіру як психологічний наслідок впливу геноциду, а з іншого – здатність гуртуватися у ситуаціях ризику для життя.

Щоб позбутися колективних травм, важливо їх не замовчувати, обговорювати в колі родини, вшановувати пам’ять жертв Голодомору разом зі своєю громадою. Вплетення травм в наші особисті історії допомагає нам надати значення різним подіям, навіть таким жахливим, як геноцид і війна. Особисті історії наповнюють смислами й значеннями наше особисте життя й життя нашої української нації. Пам’ятаймо й говорімо про це.